Діти рідко перебріхують наші слова.
Вони напрочуд точно повторюють всі ті,
чого нам не слід було говорити.
Повага дітей до батьків і старших є найважливішою з семи чеснот. «Шануй батька твого і матір…» (пам’ятаєте?). Якщо дитина не поважає і не любити своїх батьків, то він схожий на молоде дерево, у якого немає коренів, або на струмок, у якого більше немає джерела.
Батьки подарували нам життя. Важко описати, що зусилля, які вони доклали, щоб виростити нас такими, які ми є.
Чого ж очікують батьки у відповідь? Їм необхідна увага, турбота, в ідеалі любов, але насамперед повага (таким чином, дитина показує їм свою вдячність).
Подивимося значення слова «повага»:
Повага – це почуття пошани, відношення, засноване на визнанні достоїнств, високих якостей кого-небудь, чого-небудь. // Визнання важливості, значущості, цінності; висока оцінка.
А тепер поміркуймо, чи багато ми спостерігаємо сімей, де щасливо складалися відносини між дорослими (дорослими!) дітьми та їх батьками?
Чому так відбувається?
Коли починається Епоха великої нелюбові?
Найчастіше, батьки люблять своїх маленьких дітей (особливо, якщо вони слухняні) і вони відповідають їм взаємністю. Навіть, якщо це не так більшість батьків ніколи не зізнаються у своїй нелюбові до дітей (навіть себе). Вони терпляче намагаються задовольнити їх потреби. Але давайте замислимося, про які потреби йде мова? Найчастіше їх турбота стосується задоволення фізіологічних (в їжі і т. д.) потреб і потреби в безпеці. Вже з потребою в любові у багатьох виникають проблеми. Любов підміняється гіперопікою. Зайва турбота не дає дитині можливості розвиватися, бо розвиток, як відомо, може бути лише на рівні подолання. «Дитина не рослина, її можна вирощувати в парнику, під ковпаком власного впливу» (А. Сорін). Таким чином, діти позбавляються можливості навчиться довіряти собі, ростуть з переконанням, що від них нічого не залежить. Найчастіше такі відносини стають для дітей задушливими, і тут є два виходи – бунт і смиренність. Добре, якщо дитина бунтує. Гірше, якщо звикає.
В останньому випадку батьки назавжди беруть відповідальність за життя своїх дітей. А адже чим більше відповідальності ми беремо за свою дитину, тим менше відповідальності у неї залишається. Нікому не відомо точно, в якому віці можна вважати, що батьки «зовсім ні при чому», і буде таке коли-небудь взагалі. Тому вони відчувають довічну відповідальність за все, що зроблено їхніми дітьми. Отже, хтось, замість дитини (ЗА нього) бере на себе функцію контролю над ним. Навіщо тоді дитині виробляти таке вміння у собі?
Ламарк, аж у 18 столітті сказав: «Невживана функція — атрофується або дистрофується». І чим далі – тим гірше… Маленьку дитину легко контролювати, але діти ростуть. І чим менше можливостей у батьків брати безпосередню участь у житті дітей, тим більше їх тривога через відчуття неможливості «пілотувати» їх політ (адже вони і тільки вони відповідають за результат!), і тим більше бажання критикувати і забороняти – як спроба повернути собі контроль. Ось і виходить, що в більшості випадків, коли діти чекають від батьків підтримки в своєму становленні, батьки більше гальмують їх, чим допомагають розвиватися. Дитина виростає в дорослого, який не має адекватного уявлення про власні можливості і не вважає себе відповідальним за своє життя.
Яке майбутнє чекає на батьків таких дітей?
«Все найкраще дітям – до старості?
Діти ростуть, обганяючи доходи батьків?»
(Р. Малкін)
І не потрібно потім дивуватися тому, що батькам так важко живеться, а іншим в їх оточенні ні до чого немає діла! Ви думаєте, що діти відчувають до таких батьків подяку? Як би не так. Те, що легко дається, зазвичай мало цінується, якщо взагалі не помічається.
Висновок: Не треба брати всю відповідальність, треба взяти лише свою!
Навіщо батькам прагнути контролювати свою дитину? Потім, що вони розглядають її як продовження себе… Ви контролюєте свою руку чи ногу? Тому для багатьох батьків це дивне запитання. А як йдуть справи з потребами більш високого рівня? А ніяк. Можна сказати, що батьки поважають своїх дітей? Розуміють і цінують їх індивідуальність? «Яка дурість» — з обуренням скажуть багато батьків. За що їх поважати? Дорослих ми поважаємо за досягнення, у дітей їх немає…» (ой)
Багато реальної теплоти і розуміння інтересів дитини в подібних відносинах? Отже, батьки (в кращому випадку) люблять дітей як частину себе… і все…Повага до індивідуальності в цій системі відсутній в принципі.
До чого це призводить?
Елементарна неповага до особистості в дитячому віці (а особистість безсумнівно є) зазвичай поширюється і далі. Власне, саме в цьому і криється одна з основних причин конфліктів між поколіннями. Діти ростуть, але батьки продовжують вважати їх своєю власністю, безцеремонно втручаючись в їх особисте життя.
Які такі кордони? У багатьох батьків в принципі відсутнє поняття особистого простору.
Як будується їх спілкування? Як правило, за принципом «мама (тато) краще знає, що тобі треба». Але ж і по мірі дорослішання дітей мама теж набуває все більший життєвий досвід – а значить, знову знає краще.
Батьки намагаються прищепити дітям свої звички і погляди на життя. Їм боляче від того, що діти виявляються не такими, якими вони хочуть їх бачіті, тому вони нещадно викорінюють будь-яке інакомислення і відмінність, як бур’ян. Звичайно, з добрих спонукань (так їм здається). Вони щиро намагаються вберегти своїх дітей від помилок. Від тільки яким шляхом? Як правило, шляхом постійного пошуку недоліків і вказівки на них… Тім самим, вони перетворюють їх у невдах, як у власних очах, так і в очах самих же батьків. «Благими намірами вимощена дорога в пекло»…
Якщо батько вважає, що дитина його продовження, поліпшена копія, то дитина неминуче стає заручником батьківських амбіцій, комплексів, знаряддям для зведення рахунків як з іншими людьми, так і зі світом в цілому. Він «винен» виправдати надії батьків, досягти того, що не змогли вони, вести правильний по їх поняттям спосіб життя і т. д. насправді ми знову маємо справу з неповагою до особистості іншої, з відмовою йому у праві самому вирішувати, як жити. «Зроби батькам трішки довіра, і вони скористаються ним як ломом, щоб розкрити тобі і перевлаштувати твоє життя, позбавивши її жодної перспективи» (Дуглас Коупленд) А «проти лому немає прийому»…
Батьківське марнославство здатне як допомогти дитині – підтримати в досягненні результатів на власному шляху і після принести обґрунтоване почуття гордості за нього, так і серйозно ускладнити життя.
Сценарій в цьому випадку може розвиватися кількома шляхами.
1. Успішна реалізація запропонованого сценарію ціною величезних зусиль, дає-таки батькам можливість пишатися дитиною, але йде врозріз з його справжніми інтересами. При цій схемі страждає син / донька.
2. Розчарування батьків з приводу неуспішності життя сина (дочки), який або не зумів реалізувати запропонований батьками сценарій з-за відсутності схильностей, або і не намагався цього зробити. При такому розвитку ситуації страждають як батьки, так, швидше за все, і їхні діти. Усвідомлення того, що розчарував близьких людей – більше того, батьків (перші і, як правило, найбільш значущі фігури в житті будь-якої людини) – може бути нестерпним тягарем.
3. Досягнення успіху всупереч бажанням батьків, можливо – реалізація антисценария. При цій схемі, навіть якщо життя людини складається успішно і з його, і з загальноприйнятою точок зору, батьківська гордість не має яких-небудь підстав. Адже успіх досягнуто не завдяки, а всупереч батькам і, фактично, є спростуванням їх власних переконань, цінностей, а в кінцевому рахунку, всього їх життєвого досвіду (тобто їх життя в цілому). Такий варіант розвитку подій годиною сприятливий для самої дитини, його реалізував, але, як правило, не для батьків.
Слід пам ” ятати: будь-який сценарій (хоч прямий, хоч «антисценарий») – це жорстка схема, що обмежує гнучкість, мобільність, адаптивність особистості. Якщо прагнення спростувати сценарій, запропонований батьками, починає визначати життя людини, воно може завести її настільки ж далеко від його головного завдання – самореалізації – як і покірне дотримання їх волі.
Основне завдання батьків – створити умови, в яких дитина поступово зможе навчитися спиратися на собі, звертатися до власних ресурсів і розвивати здатність самому задовольняти свої потреби. Головний відмітний ознака хорошого батька — він бачить в дитині людину (особистість), а не «матеріал», з якого можна «виліпити» все, що батько вважає за потрібне.
На жаль, багатьом батькам в голову не приходити, що радість за успіх дітей, визнання їх самостійності в його досягненні і просто повага до їх індивідуальності також можуть бути внеском у створення дітьми їх власної унікальної життя.
А що стосується основного знаряддя виховного процесу – критики і вказівки на помилки, то «що посієш, ті й пожнеш».
Притча.
Якось до мудреця прийшов чоловік.
— Ти мудрий! Допоможи мені! Мені погано. Моя дочка не розуміє мене. Вона не чує мене. Вона не говорити зі мною. Вона жорстока. Навіщо їй серце?
Мудрець сказав:
— Коли ти повернешся додому, напиши її портрет, віднеси його дочки і мовчки віддай їй.
На наступний день до мудреця увірвався розгніваний чоловік і вигукнув:
— Навіщо ти порадив мені вчора здійснити цей дурний вчинок!? Було погано. А стало ще гірше! Вона повернула мені малюнок, повна обурення!
— Що ж вона сказала тобі? — живити мудрець.
— Вона сказала: «Навіщо ти мені це приніс? Хіба тобі недостатньо дзеркала?»
Головне, що діти успадкували від батьків – це звичку критикувати. Діти виросли такими, які вони є поруч з ними. Регулюють і критикують, знають, «як треба», «як правильно» бути батьком. Батьком взагалі і нашим зокрема. Коли-то їх батьки багато розповідали їм, що значить бути «хорошим» дитиною, тепер їхня черга. Батьки считают можливим порівнювати дітей з кимось ще (в переважній більшості випадків не в їх користь). Тоді чому вони дивуються, що дорослі діти порівнюють батьків з кимось? З кимось, хто досяг більшого, давши своїм дітям більше? «Повага? За що поважати моїх батьків, запитує доросла дитина – «Яка дурість» Дорослих ми поважаємо за досягнення, у моїх батьків їх немає…» (знайома фраза, правда?).
Критикуючи, виховуєш лише критиків. Сам критикуєш, а у відповідь хочеш лише подяки і поваги? Альо, звідки діти цього навчаться, якщо батьки їм лише зауваження роблять, тім самим міцно вбиваючи в голову ідею, що смороду невдасі і все що вони роблять недостатньо добре?
Ми втягнуті в круговий процес неповаги. Виховати в дітях повагу, якщо ти сам НЕ ПОВАЖАЄШ інших, НЕМОЖЛИВО. Як йдуть справи у батьків з повагою інших людей? Наприклад, власних батьків? «Що ти сам зробиш для батьків своїх, того ж і собі чекай від дітей» (Піттак).
Поваги, вдячності і визнання досягнення тих вчити треба, бажано на особистому прикладі. «І як хочете, щоб з вами поступали люди, так і ви чиніть з ними» (Лк. 6: 31).
Притча
«Один чоловік зайшов в магазин і до свого чималого здивування побачив, що за прилавком стоїть Сам Бог.
Пом’явшись, відвідувач все ж наважився підійти і живити:
— Що Ви продаєте?
— Чого хоче ваше серце? – сказав Бог.
Не довго думаючи покупець відповів:
— Я хочу щастя, миру в душі і свободи від страху… для себе і для всіх інших.
На це Бог сказавши:
— Це можна. Але Я тут не продаю плоди. Тільки насіння».
Дорослі діти як і раніше потребують зворотного зв’язку, раді, допомоги і схвалення батьків. Можна сперечатися, наскільки сильно (це залежить від того чи є батько раніше для них авторитетом) але з упевненістю можна сказати, що смороду потребує підтримки набагато більше, ніж у критиці негативних зауважень і негативних оцінках. Дітям (в якому віці) дуже важливо отримати від батьків підтвердження свого успіху, досягнення, вдалого освоєння нових соціальних ролей.
Чому батьки не розуміють цього? Чому так багато критикують і дорікають?
«1. Батьки переносять на дітей свій власний досвід, створюючи атмосферу виховання через критику, в якій виховувалися самі.
2. Батьки оцінюють успіхи дітей, порівнюючи їх з тим, як ставляться до власних досягнення. І якщо вони считают себе невдахами, то їм важко визнати успіхи своїх дітей. Той, хто не поважає себе, не здатний поважати інших. На шкода, дуже часто можна спостерігати, як самоствердження одних здійснюється через пошук недоліків або знецінення інших. Часом це відбувається несвідомо, інтуїтивно і звично, а іноді навіть підкреслюється як провідний життєвий принцип: «Помилки треба знаходити, щоб їх ізживати».
3. Діти нерідко йдуть шляхом, в якому батьки впізнають самих себе (батьківський сценарій). Застерігаючи і лаючи дітей, смороду фактично критикують самих себе в минулому» (Н. Манухина).
Головне вчасно зрозуміти, що діти виросли. Інакше дітям нічого не залишається, як відсторонюватися від батьків або навіть позбавлятися від них, як від старого баласту, — виїхавши куди-небудь подалі. Яке вже тут повагу і вдячність…
Основою вимог поваги до батьків є судження про те, що літня людина заслуговує поваги вже тому, що він старший («Ми життя прожили! Доживеш до моїх років…»).
Однак, як не жорстоко це звучить, теоретично людина старшого віку заслуговує поваги:
– за те, що він про нас дбав і тепер має право розраховувати на відповідну турботу;
– з роками він придбав безцінний життєвий досвід.
За турботу, безсумнівно, спасибі – дбали, як уміли і дійсно вправі очікувати від нас відповідної підтримки. Очікувати, а не вимагати (як би це обурювало багатьох батьків!).
«Батьки і вчителі – це в першу чергу дають, а діти і учні – беруть. Правда, батьки теж отримують щось від своїх дітей, а вчителі від своїх учнів. Альо рівноваги це не відновлює, а лише пом’якшує його відсутність. Але батьки самі були колись дітьми, а вчителі – учнями. Свій борг вони погашають, передаючи наступному поколінню ті, що отримали від попереднього. І ту ж можливість мають їхні діти і учні»
(Хеллінгера Б. В.)
По суті, взагалі неправильно розглядати цей процес як повернення боргу. Адже неможливо віддати борг за життя, яку подарували нам батьки. Такий борг ніколи не може бути «погашено». А вимога повернути викликає протест дітей: «Я вам нічого не винен», «Виховуючи мене ві лише виконували свій батьківський обов’язок» (причому для багатьох дітей: «Батьківський борг зростає у світові погашення» (Р. Малкін), «Я вас не просив мене народжувати». Якщо життя і турбота про нас – це борг, то його можна повернути тільки того, у кого брав. Така точка зору зупиняє перебіг життя, породжуючи у дітей провину, відчай і злість, а у батьків, яких «кинули», не повернувши ті, що взяли в борг, відчуття безглуздості прожитого життя. Інша справа, якщо розглядати відносини батьків і дітей як внесок у їх розвиток. «Внесок – це надання комусь у користування результатів своїх досягнення на договірних умовах: під відсотки, в обмін на що-небудь, на певних умовах, зрозумілих обом сторонам. Борг – це вантаж, внесок – це підтримка. Вкладаючи у дітей, батьки можуть сподіватися на отримання «відсотки» в старості: їх увагу, допомогу, догляд. Це ті, що батьки отримали від своїх батьків, коли самі були дітьми. Це ті, що їх діти дадуть своїм дітям. Саме дадуть, а не віддадуть» (Н. Манухина). Тому важливо виховувати дітей, які розуміють, що в житті потрібно не тільки брати, але і давати. Інакше неминучі звинувачення в недостатності вкладення, або взагалі знецінення батьківського вкладу (недодали, дали, але не ті і т. д.)
Чи можна виправити такі відносини? В переважній більшості, можна (було б бажання). Яким чином? Наважиться вступити в діалог. Розібратися у взаємних очікуваннях (адже вони не завжди очевидні для іншої сторони!). Висловити свої почуття, адже там, де є така ненависть, обов’язково є і любов. Просто взаємні образи не дають їй можливості «вийти назовні», як могильна плита перекривають доступ до свободи від взаємних звинувачень, критики, невдоволення. Ті батьки, які щиро радіють досягненням своїх дітей, завжди залишаються потрібними і бажаними для них. Їх діти визнають, що багато чого хорошого і корисного їх навчили батьки. Визнання іншого робить вільним самого себе. І тоді з’єднання являється радість спілкування. І звучати слова схвалення, подяки в адресу один одного (одна одну). А про ті, як відбуватиметься це спілкування завжди можна домовитися. Як «дорослий» з «дорослим». Адже в нормі батьки не живуть тільки заради дітей, тільки їх життям, вони мають свої інтереси, будують відносини з багатьма людьми. Не зберігають всі «заощадження» (вклади) в одному банку…
З повагою до життєвого досвіду батьків складніше. Життєвий досвід цінний у тому разі, якщо робить людину мудрішою. Альо якщо коли-то літні люди були, по суті, носіями традиції, що передається наступним, підростаючим поколінням, то в наш час це не обов’язково так. Що ж стосується мудрості, то багатьом з представників старшого покоління вона аж ніяк не властива. Якщо що-то з роками і наживається, то це, швидше, образу на весь світ в поєднані з нікуди не девающимся бажанням лізти в життя давно дорослих дітей. Мудрість передбачає розширення картини світу з урахуванням великого життєвого досвіду. А, отже, більшу гнучкість і терпимість до інших, в основі яких лежить знання людей, розуміння того, що всі ми відрізняємося один від одного, і повага до індивідуальності.
Конфлікт «батьків і дітей» — вічний. Будь-яке суспільство являє собою систему взаємодії вікових верств, а його розвиток – це послідовна зміна і спадкоємність поколінь, яка завжди вибіркова: одні знання, норми і цінності засвоюються і передаються наступним поколінням, інші, які не відповідають умовам, що змінилися, відкидаються або трансформуються.
Батьки і діти дивляться на світ з різних точок зору. Діти хочуть змін, батьки стримують прогрес, викликаний дітьми, щоб перехід від старого до нового пройшов більш гладко. «Молодим здається, що старі дурні, але старі знають, що молоді — дурники!» (Агата Крісті). Важливо не забувати про взаємній повазі (саме взаємне, а не ховатися за фразою «яйце курку не вчить»), визнавати право на інакомислення.
Так хто винен почати рух назустріч (якщо є бажання налагодити стосунки)? Діти або батьки?
Той, хто мудріший.
Якщо це батьки, то чи не їм слід першими зробити крок назустріч дітям? Якщо це діти, то чи не пора їм припинити будувати стіни, і почати будувати мости? Альо, адже в більшості випадків, і ті й інші считают, що їхня справа вимагати (любові, турботи, поваги, вдячності). Вимоги-це шлях в нікуди. Так може пора змінити напрямок (перейти від руху «від» один одного до руху «до»)? А якщо не виходить, піти на терапію, де фахівець, не залучений в сімейні «розборки», допоможе налагодити контакт…
Автор — Уласевич Тіна Василівна
Фото — psihologiya-dlya-vseh.ru
Читайте Клубер в Telegram і Instagram.
