Акушер-гінеколог з Бреста розповідає про те, як народжують африканські жінки, і що змусило її переїхати в іншу півкулю планети – в Анголу
Фото: з архіву героїні.
– Я хотіла бути кінозіркою. Пішла в художньо-театральне училище в Мінську, але на іспитах зрозуміла, що це не моє. Не можу так перебудовуватися, перетворюватися з однієї людини до іншого. Так вступила до медучилища, потім закінчила медуніверситет, а в 45 років знову пішла вчитися в клінічну ординатуру, щоб отримати вищу категорію.
Олена Вікторович, акушер-гінеколог з Бреста, і правда добре б виглядала в кіно – усміхнена білявка з сяючими блакитними очима, дуже красива жінка. У Білорусі вона за 20 років пройшла шлях від сільського лікаря до районного акушера-гінеколога.
Ангола відома родовищами алмазів.
– Я вважаю, що гарніше вагітної жінки немає нікого на світі. Це зараз проводять всякі школи для мам. А коли я починала, жінки поняття не мали, як народжувати. Ніхто не розповідав, як дихати, як вести себе, як розслаблятися. І в цих муках виходить такий гарний вибух емоцій – народжується дитина. Жінка відразу оживає, коли чує перший крик – це нове життя, диво! І я доклала до цього руку! А коли дитина не дихає, починаєш реанімувати. І ось він вдихнув, почав дихати, і ти знаєш, що це твоя заслуга, ти вчасно допоміг, і він залишився живий…
Правда, після 20 років лікарської практики в білоруських медустановах лікар зрозуміла, що одним ентузіазмом ситий не будеш. Хотілося, щоб любов до роботи відповідно винагороджувалася.
РІК РОБОТИ В АФРИЦІ – ЦЕ 10 РОКІВ РОБОТИ ВДОМА
– У мене було три роботи: у пологовому будинку Бреста, у залізничній лікарні і в Центрі профілактики СНІДу – вела прийом і робила УЗД. Я тоді купила квартиру під величезні відсотки, і так вийшло, що повинна була виплачувати 500 доларів в місяць – весь свій заробіток. Старша донька закінчила університет, а молодшу потрібно було ще вивчити. З чоловіком розлучена. Ще й ремонт треба зробити. Матеріальне питання постало дуже гостро, – згадує лікар.
Олена Вікторович зацікавилася роботою за кордоном. Спочатку, каже, просто їй було цікаво дізнатися, як лікують в інших країнах. А потім зрозуміла, що це шанс врятувати сім’ю від фінансового краху. Знайомі рекомендували поїхати в Анголу, сказали, там вже працюють лікарі з України, Росії та Білорусі. Працевлаштуванням медиків займається російська фірма. Енергійна лікар ризикнула: зв’язалася з цією фірмою і через півроку після того, як дізналася про таку можливість, поїхала в Африку. Вже сім років – з 2009 року – доктор працює в клініці гірничодобувної компанії «Катока». Це підприємство – один із світових лідерів по виробництву алмазів. Воно знаходиться в тисячі кілометрів від Луанди, столиці Анголи.
– Очікування від переїзду на інший край світу виправдалися?
– Я приїхала в Анголу 1 грудня, а 25-го вже дали грудневу зарплату. Я ще нічого не робила: вдень ходила по кабінетах, ночами вчила португальська. Мені дали три місяці на вивчення мови і підтвердження диплома. У Бресті все, що заробляла, я віддавала на кредит. Тут мені виплатили чистий оклад лікаря – і він опинився в п’ять разів більше мого білоруського заробітку на трьох роботах. Я стала вважати: рік роботи в Анголі – це 10 років роботи вдома, два роки – 20 років… Я так плакала! Мені так за батьківщину стало прикро!
«НЕ ЧІПАЙТЕ МОЄЇ ДИТИНИ»
– Білоруські вагітні відрізняються від ангольських? Як народжують в Африці?
– Пологи рідко проходять в клініці, там в 80% випадків практикують пологи на дому. Їм дешевше викликати лікаря, ніж платити за клініку. Народжують вони самостійно, чоловіків з того часу, як починаються перейми, немає. Вони йдуть за село, в савану – нема їх! І тільки коли вони почують спів і танці, приходять. Значить, народилася дитина. І ще у них так: сонце не повинно двічі заходити над жінкою, яка в пологах. Якщо проходять добу, а жінка не народила – викликають лікаря. Ось я і їжджу на ПП і катастрофи, – сміється лікар. – Жінка просить не торкатися до дитини, якщо я просто присутній при пологах. Вона сама перев’язує, перегризає пуповину, бере дитину, кладе його на живіт… «Це моя дитина, мої бактерії – не чіпайте його». Потім прибрала все за собою, встала на коліна, поцілувала мені ноги і пішла – так у них прийнято. Я весь час думаю: адже точно так само наші прабабусі народжували! І ніхто не втрачає свідомість, не кричить від болю. Ну так, стогнуть, як усі жінки, але істерик, як у нас в пологових будинках, не буває.
І ще у них так заведено: якщо жінка вагітніє, вони з чоловіком не живуть статевим життям, це заборонено і релігією, звичаями. Чоловік поряд будує нову хатину, бере собі нову дружину… Так і живуть. Скільки зможеш жінок забезпечити, стільки береш. Вони християни, але у них дозволено багатоженство. Багато років була війна, вона забрала чоловіків. Анголане знають, що їм треба розплодитися і заповнити населення.
– Як там розвинена медицина?
– Я працюю в клініці, яка обслуговує тільки сім’ї співробітників «Катоки». В ній найсучасніше обладнання, медикаменти зовсім інші – європейські, бразильські. В Луанді є клініки від червоного хреста, але вони, звичайно, не так забезпечені.
В Анголі я помітила, що там дієві найпростіші антибіотики! Там ніхто не лікує просту інфекцію за 10 – 15 днів. Приходить хворий, ти даєш йому максимальну терапевтичну дозу сьогодні, завтра – підтримуєш, а післязавтра він здоровий. У мене є хворі зі СНІДом, туберкульозом, гепатитом – після 16 років війни в Анголі багато соціальних хвороб. Тільки там я вперше за свою лікарську практику побачила пряме переливання крові. І ще там немає санстанції! Їх ніхто не контролює, але після операцій ні в кого немає абсцесів.
ТАМ ДУМАЮТЬ ПОЗИТИВНО
– Як вас прийняли в чужій країні? Ви швидко звикли до іншої культури?
– Анголані називають мене ангелом – я біла, та ще й світловолоса. Там дуже шанобливе ставлення до лікарів. Мене навіть в Луанді знають. Приїжджаю в банк, а вони: «Доторє, доторє!» («Лікарю, лікар». – Ред.).
Що було дивно – там нічого не відкладають про запас. Закачування, як у нас, в Анголі не роблять. Захотілося – пішли в савану, набрали фруктів, з’їли і забули. Завтра знову сходимо. Може, на кілометр далі пройдемося, зате ходити корисно для здоров’я. Там позитивно мислять!
Столиця Анголи Луанда знаходиться на узбережжі Атлантичного океану. Фото: з особистого архіву.
Ще мені сподобалося, як вони ставляться до смерті близьких. З ангольським законами дається 8 днів відпустки тільки для того, щоб людина вийшла з стресу, не плакалп на роботі, а посміхавлася і займалася своєю справою.
В Анголі не просто сонячно, там сонячні люди. Вони завжди посміхаються! Цього я у них навчилася. Там обов’язково потрібно обнімашки влаштовувати – два рази нахилятися щічками один до одного. Всі так роблять, знайомі і незнайомі. За день кожен вітається три рази. «Бон діе» – це означає побажати доброго ранку, «буа тарде» – доброго дня, «буа нійте» – доброї ночі. Неможливо не посміхатися, коли вітаєшся третій раз за день!
– За домом не сумуєте?
– Я пару раз на рік приїжджаю додому. З усіма побачилася – і хочеться назад! Тут всі нещасні, плачуться, дивляться в землю, все сіре… Там у мене інше життя!
Олена дражнить дочок фотографіями свіжих фруктів – в Анголі вони в достатку круглий рік. Фото: з особистого архіву.
Дуже багато часу з’явилося для самоосвіти – мені тепер доступні португальські сайти і бразильська медицина. Я стільки всього вивчила! Займаюся ходьбою, ходжу в тренажерний зал, беру участь у всіх конкурсах в клініці. Дочкам кожен день надсилаю фотографії або показую в «скайпі», як я живу. Сміються, що я танцюю, співаю, а іноді кажуть, мовляв, покажи нам сонце, у нас тут погана погода. Я там живу такої повної життям – мені часу в добі не вистачає! Якщо і є рай на землі, то він там, в Африці.
Джерело –
У вільний час Олена активно займається спортом. Фото: з особистого архіву.
